Я вирішив: нехай моїм заступником, моїм ангелом-охоронцем буде Кінг Саба, старий лев на пенсії, що втомився бігати за газелями-туристами. Усе його життя - це полювання на них. Завтра на світанку я їду з Кінгстона - так би мовити, столиці. Саба переконав водія постаратися: про ціну домовлено - сто доларів. Він повезе мене в Негрил, найзахіднішу точку острова, за триста кілометрів проти годинникової стрілки північним берегом, до смуги білого, мов тальк, піску. І там я знову буду вільний. На Ямайці потрібна неабияка мужність, щоб довіритися незнайомцю, але я не мав іншої ради: така вже у мене робота - пошук нового.
"Якщо справді хочеш зрозуміти, що в душі у цієї землі, ти маєш провести кілька ночей у Кінгстоні", - схвальний батьківський погляд Кінга надав мені рішучості.
У холі "Хілтона" безперервно з'являються приїжджі бізнесмени. Білошкірі, у краватках, вони наче бояться втратити свою західну впевненість. Туристів практично немає. За рік із майже 2 мільйонів прибулих на Ямайку тільки 3 відсотки зважуються відвідати її столицю. Очевидно, на те є причини.
Острів загалом ніби поділений надвоє уявною лінією: на північному заході - пляжі, розваги, галасливі юрби власників пакету "аll-inclusive ", мережа мегаселищ для американських туристів, де під яскравим сонцем ліниво спливають дні за склянкою рому. А на південному сході відкривається інше обличчя країни - Кінгстон із його кількома гетто. Там панує один закон - босів, таких як Донован Беннет, організатор серії вбивств, грабежів і викрадень. Кілька тижнів тому, коли його знайшли під час армійської облави у власйому недоторканному царстві, Беннет зважився на втечу. Останню, передсмертну.
У Кінгстоні спокійне життя - розкіш, доступна лише обраним. Це місто, в якому віками панує ніч. Воно виникло у другій половині XVII століття, після завоювання Ямайки Британською імперією, і називалося Порт-Роял. Першими колоністами тут були іспанці. Вони ніколи особливо не прагнули втримати ці землі, і їх зрештою змінили британці. Ці швидко збагнули величезну стратегічну важливість тутешньої бухти. Сьома за розмірами у світі, вона стала для англійців полігоном ультраліберальної політики. У цей час корсари, прозвані буканьєрами за любов до копченого м'яса букан, уже часто з'являлися в Порт-Роялі. Фортецю збудував британський флот, щоб не дати іспанцям знову заволодіти островом. Місцева влада, облаштувавшись тут, відразу вирішила посприяти присутності цих морських "беспредельщиков" і перетворила фортецю, що й нині панує над бухтою, на перевальний пункт, де буканьєри перепочивали між вилазками.
Так з'явилися пірати. Слово утворилося від перекручення терміну "приват" - такого собі приватного війська, що після розбійних дій проти кораблів під іспанським прапором відразу переходило під захист британської корони.
Порт-Роял дуже швидко переродився. Те, що було незначним містечком на острівці, сполученому з материком смужкою піску і скель, стало основним центром піратства у Карибському басейні.
Хроніки тих часів розповідають про відчайдушне і бурхливе нічне життя. Тут ром лився річкою і можна було покуштувати будь-які найрідкісніші ласощі європейської кухні, включаючи дорогі французькі вина. Тут грали найвідоміші оркестри, продавалися найдорожчі товари - від венеційських мережив до східного шовку. Тут було повно борделів і таверн, де життя не підлягало жодним правилам. Розбагатіти грабежем було дуже легко, особливо з огляду на те, що імперія забирала тільки десятину здобичі.
Найвідоміший персонаж літератури про піратів Генрі Морган, буканьєр найвищої проби, зумів у 1673 році одержати безпосередньо від англійського короля титул губернатора Ямайки. 7 червня 1692 року його могила разом майже з усім Порт-Роялем була назавжди зметена з лиця землі могутнім землетрусом. Фортеця, розважальні заклади, золото і 6 тисяч душ бандитів за лічені секунди зникли в морі, на десятиметровй глибині. Лишилися тільки де-які руїни як легке нагадування про неповторну й жахливу епоху.
Населення переселилося на материк, створивши мережу вулиць і вуличок, абсолютно перпендикулярних одна одній. Нині вони утворюють Нижнє місто (Даунтаун) на березі Карибського моря.
Очевидно, це доля, вікове прокляття. За кількадесят років після воістину дантевської пожежі, що знищила всі будинки, місто переплановане, перебудоване і перейменоване на Кінгстон (Королівський камінь), напевно, щоб відігнати думки про нову катастрофу.
Кінгстон продовжував розширюватися всередину острова, у бік Блакитних гір, і породив зручнішу для проживання частину - Верхнє місто (Аптаун). Тут знаходяться найелегантніші готелі, урядові будинки й торгові центри з магазинами європейської моди. У Верхньому все інакше, ніж у Нижньому, хоча ночами й тут запроваджується комендантська година.
Ось чому після трьох днів у Кінгстоні мій від'їзд у Негрил варто було б назвати втечею.
Щоб досягти північного берега, треба перетнути острів у довжину. Цю відстань ми подолали менш ніж за три години, ризикуючи на вузьких і крутих гірських серпантинах, подекуди здатних пропустити одночасно "майже" два автомобілі.
Блакитні гори - видовище, що захоплює відразу. Вони домінують над Кінгстоном, обрамлюють і охоплюють місто, із Беверлі-Хіллз-драйв, вулиці-панорами з віллами мільйонерів, місто виглядає, ніби клаптикова ковдра, за якою розкинулося шовкове покривало моря.
Це один із найгарніших краєвидів для мисливців на враження. Темне і масивне тло рельєфу із трохи зм'якшеними краями, становило б непрохідний бар'єр, якби не асфальтова смужка, що змійкою повзе до вершин, перетинає море зелені й знову спускається в долину, за якою - черговий підйом.
Блакитні гори починаються саме там, де закінчується Кінгстон. Ніде контраст між міськими кварталами і мирним мовчанням природи не сприймається так гостро. Тут смачне повітря, яскраві фарби і всеосяжна вологість.
Одні з найліпших на планеті кавових зерен вирощуються саме у Блакитних горах. Відповідні дерева завезені сюди 1728 року з Ефіопії. Вони так добре прижилися, що за півстоліття перетворили Ямайку на абсолютного лідера світового виробництва ароматних зерен: 15 000 тонн щороку. Понад 90 відсотків кавовиробництва на Ямайці належить японцям, вони зробили цей напій продуктом популярним і дорогим, особливо у Європі.
Коли спускаєшся з Блакитних гір, це нагадує політ до моря. Дух перехоплює! Хоча багато що залежить від вибору водія, покришок і гальм.
Дорога раптом дивовижним чином змінюється. Зникають небезпечні повороти і з ними страх врізатися лоб у лоб у величезні, майже з будинок, вантажівки.
З моря постійно віє вітерець, син пасатів. "Доктор бриз", як називають його тут, і справді лікує.
Дорогою до Негрила, в будинок Боба Марлі, я відчуваю, що залишаю щось суперечливе, не завжди приємне, але справжнє.
Очо-Ріос - перша зустріч із "фабрикою канікул", її всюдисущими туристськими центрами, метою і сенсом групових турів. Але, по суті, те, що постало переді мною, це лише запилюжене рибальське сільце, яке за ЗО років завдяки товстим гаманцям туристів перетворилося на ледаря-утриманця.
Я їду на захід. Узбережжя майже торкається морських хвиль, а гуркіт автопоїздів стає дедалі гучнішим. Поклади бокситів чи, точніше, місця їхньої розробки, чергуються з чудовими, суто тропічними куточками - кожна із тутешніх безлюдних бухточок може бути самодостатнім об'єктом поїздки.
Дискавері-Бей, 35 миль від Очо-Ріос. Місце, в якому Христофор Колумб підчас свого четвертого й останнього плавання невдало повернувся на Ямайку: його кораблі наразилися на білі коралові рифи. Помилка мореплавця коштувала йому рік вимушеного перебування на острові, у той час населеному індіанцями. Командор мусив переховуватись у горах зі жменькою врятованих, не маючи ні їжі, ні зброї. Потім їх підібрав корабель іспанців, присланий із сусідньої Куби.
Монтего-Бей (Мобей) - це ніби поріг хаосу. Кількість сувенірів для приїжджих у сто разів перевищує число потенційних покупців. Лайнери прибувають з усіх куточків світу в аеропорт Дональд-Сангстер. Масовий психоз на грунті матеріалізації будь-яких фантазій, пальми на вітрі, гіпнотичний ритм регі, білий пісок, бірюзове море, коктейлі на тлі заходу сонця...
Ще 45 миль - і я в Негрилі. У світі є місця, сама назва яких містить у собі їхню історію. Такий і Негрил.
Уже іспанці, перш ніж остаточно втратити контроль над островом, називали цю зону Пунто-де-Нерилья. Абсолютна ізоляція, на яку був приречений крайній захід острова, тривала аж до 1959 року, коли добудували автостраду, котрою я щойно проїхав. Негрил уперше був сполучений із рештою Ямайки. До того моменту, тобто чотири століття, Вест-Енд заселяли тільки чорні раби. Купці з Африки вивантажували їх на берег тисячами.
Драматичне минуле торкнулося не менше 15 мільйонів людей із різних племен Західної Африки. Рабство закінчилося тільки 1838 року офіційним і формальним його скасуванням. Доти повстання рабів чергувалися з їх показовими придушеннями, втечею в гори, колективними самогубствами, довгими роками танців смерті.
Морський шлях від головних африканських портів до Кінгстона як збірного пункту работоргівлі займав від 4 до 6 тижнів. Помічники торговців розмовляли ламаною англійською, а для рабів під час плавання було життєвою необхідністю швидко розуміти хоч деякі слова, щоб виконувати накази без зволікання. Так народилася мова - сучасний змішаний діалект Ямайки.
Будь-який прояв мистецтва, релігії, ідеології на Ямайці несе в собі африканський вплив. Регі Боба Марлі, що облетіло весь світ, його ритм-синкопи ударних, котрі не сплутаєш ні з чим, - це пряма спадщина негритянських барабанів, що лунали тоді, коли раби довіряли сутінкам своє бажання повернутися на землю предків.
Негрил був чорним, глибоким і темним, як нескінченна ніч рабства. У цього міста в крові Африки не менше, ніж Ямайки. А ще - білосніжний пісок: сім миль сліпучої білизни. Контраст неповторний і заворожливий.
У Негрилі найбіліший пісок Африки...
