Ближче до півдня Синайського півострова, за двісті кілометрів од єгипетського курорту Шарм-ель-Шейх, знаходиться святиня християнського світу — гора Мойсея з монастирем святої Катерини.
Тут на власні очі можна побачити старозавітні колодязь Мойсея і кущ Неопалимої Купини. А тому, хто зустріне світанок на вершині священної гори, де Бог дав пророку вікопомні скрижалі, відпускаються усі гріхи. Принаймні, в цьому впевнені «дипломовані» арабські гіди. Та, звісно, не лише із цієї причини кожної ночі сотні паломників і туристів сходять на гору, аби побачити перші промені сонця.
Останні приготування
Екскурсія починається близько першої години ночі. Ми виповзаємо на ресепшн — заспані, обвішані ковдрами, подушками й торбами, і додаємо до всього того «сухий пайок» від готелю. Позіхаючи, вмощуємося в автобусі якомога зручніше — їхати зо дві години. Натомість гід Ахмет виглядає бадьоро і намагається збудити нас розповідями про історію Синаю.
Півострів являє собою гористу пустелю (у чому переконуєшся, дивлячись в ілюмінатор літака), де людині завжди доводилося радше не жити, а виживати. Але хто тут тільки не ходив за кілька тисячоліть: паломники, армії єгиптян, римлян, персів, арабів, хрестоносців, бонапартистів... Та й остання війна за Синай між Ізраїлем і Єгиптом закінчилася не так давно. І як усі вони давали собі раду з провіантом і водою серед суцільного каміння з піском?
Але менше з тим. Сьогодні ми зійдемо саме на ту гору Синай (вона ж Хорив), де колись пророк Мойсей бачив славу Божу, а людство отримало Десять Заповідей.
Пароль і відгук
Нас висаджують біля іконної крамнички при монастирі. Образки святої Катерини та Неопалимої Купини недешеві, але гріє думка про те, що українські гроші підуть на підтримку славетної православної обителі.
Наступна зупинка за кілька хвилин — остання. Група неохоче вибирається з автобуса, нагадуючи якийсь мандрівний цирк. Надворі зовсім не тепло (ми на висоті близько 1500 метрів), проймає вітерець, тому хтось загорнувся у готельну ковдру, а хтось накрутив на голову придбану тут же арабську хустину. Доповнює екіпіровку згадана коробка із «сухпаєм». Туристи ще схожі на пінгвінів, що чалапають із «Київськими» тортиками й ліхтариками в руках, тобто крильцях. Утім, не всі. Є й «відверто» віруючі люди, що рвуться у гори і не дуже зважають на кумедне товариство.
Невдовзі дістаємося кафешки, що відіграє роль перевального пункту, і після дозаправки гарячою кавою виходимо на старт. Біля мурів монастиря, які в темряві виглядають іще неприступнішими, гід до ранку передає нас із рук у руки бедуїнському парубкові Алі.
У наші сонні голови намагаються втовкмачити одне: запам'ятайте пароль і відгук, інакше загубитеся серед натовпу туристів. «Алладин!» — вигукує гід (це пароль і назва групи). «Айва!» — хором, як у дитсадочку, відповідаємо ми. Треба сказати, вожатий не дав нам рушити з місця, доки не домігся дзвінкого звучання.
Уздовж шляху майже до самої вершини стоять... ні, не мертві з косами, а бедуїни зі своїми «кораблями пустелі». «Кораблі» дуже худі, тонконогі й ретельно декоровані. Конкуренція! Бедуїни закликають: «Верблюд! Верблюд! Камель!».
Існують два основні маршрути на вершину: один — довгий і відносно положистий, інший — короткий і стрімкий. Ми обираємо перший, вливаємось у караван туристів і беремо непоганий темп. Рештки сну давно відлетіли — вітерець занадто свіжий, а від швидкої ходи починає калатати серце. Специфічний запах супроводжуватиме до самого верху — це суміш глиняного пилу, який здіймають тисячі ніг і копит, та «викиди» верблюжого транспорту.
Ехсеlsіоr, або «Все выше, и выше, и выше...»
Не минає й півгодини, як більшість групи розпорошується десь у темряві позаду. В полі зору — лише двійко знайомих, провідник Алі та наш оператор Хіш'ям, який знімає екскурсію на відео (пізніше запропонують купити фільм).
Мозок фіксує сюрреалістичність ситуації, але на рівні емоцій — лише захват. Почуття загострилися, напевно, через темряву. Ліхтариків майже не вмикаємо: світять повний місяць і зірки, повітря прозоре. Силуети найближчих вершин чітко окреслені. Видно також, чому стежина з обох боків обкладена великими каменюками — подекуди схил одразу ж обривається.
Через півтори години підйом крутішає. Що вище підіймаємося, то більше зустрічаємо тих, хто «здався» і пнеться на верблюда. Зі «скакунами», до речі, не так легко розминутися на вузьких ділянках, але до того, що тебе постійно обганяють височенні тварюки, швидко звикаєш.
Зупинилися на хвильку, щоб відчути масштаб фантастичного видовища. Весь звивчастий серпантин дороги — суцільний ланцюжок вогників, який розчиняється у темряві десь далеко внизу. Біля нас безперервно матеріалізуються й знов зникають химерно вбрані пішохідці та вершники.
На шляху є шість опорних пунктів цивілізації — торгові точки з кока-колою та іншими товарами першої необхідності. Чомусь ці освітлені халабуди виглядають чудернацько у горах, особливо здалеку. Зате за ними можна вирахувати, чи багато ще йти.
Уже добряче втомившись, нарешті дістаємося так званих сходів, найважчого відрізка підйому. Верблюди стрибати з брили на брилу не можуть, тому всі без винятку туристи мусять долати сходи самотужки. Кмітливі араби й тут пропонують свою допомогу — тепер як «буксири». Важкувато дається останній ривок — а хто казав, що буде легко? Наївно очікувати, що на прощу шлях може бути легкий і необтяжливий. Спостерігаю за польською бабцею, яка йде з останніх сил, спираючись на ціпок... Справді, не «вібрами» (гірські черевики) важливі, а сила духу.
«В небі світанку всі барви...»
Підйом, що тривав близько трьох годин, позаду. Останній, шостий осередок цивілізації у вигляді кількох халабуд пропонує, крім гарячих напоїв, ковдри й килими напрокат. І ті мають чималий попит! Змерзлі туристи розсаджуються на скелях, загорнувшись, хто у що зміг, і нагадуючи напиндючених горобців. Ми з Хіш'ямом беремо з них приклад, влаштувавшись на скелі за три кроки від стометрового урвища.
Ми на вершині священної гори Мойсея (арабською — Джебель-Муса), 2285 метрів над рівнем моря. Три з половиною тисячоліття тому тут спілкувався Господь із пророком Мойсеєм. Читаємо у Старому Завіті: «І промовив Господь до Мойсея: «Напиши собі слова, бо згідно із цими словами склав Я Завіт із тобою та з Ізраїлем. І був він там з Господом сорок день і сорок ночей, хліба не їв і води не пив; і написав на таблицях слова Завіту, Десять Заповідей. І сталося, коли сходив Мойсей із гори Синай, а обидві таблиці свідоцтва в Мойсеевій руці при сході його з гори, що Мойсей не знав, що лице його стало променіти, бо Бог говорив з ним». (Книга Виходу, 34:29).
Скільки часу минуло відтоді... Змінилося все, але не ці суворі гори, не людські пристрасті й не Десять Заповідей.
Усі довкола мерзнуть і нетерпляче чекають, коли ж настануть ті 05:50. Аж ось починається дійство. Спочатку небо рожевіє, потім світлішає, а за кілька хвилин розвиднюється. Люди тішаться, бо нарешті перестали почуватися загубленими в темряві. Та це ще не все. Лише тепер над нерівним краєм гірського хребта на сході з'являється верхній краєчок червоного сонця... Всі завмерли — воно наче вагається... І ось світило, як м'ячик, вискакує з-за гір. Йому щиро усміхаються і радіють, мов ті звірятка в казочці Чуковського про вкрадене сонце. Поступово яскраві промені висвітлюють грандіозну панораму Синаю: на 360 градусів — лише гори, гори до самого обрію...
Однак довго насолоджуватись краєвидами не вдається — час іти донизу. Вертаємося вже іншим шляхом — здається, саме його називають дорогою Мойсея і саме вона насправді призначена для прощі. «Стежина» з 3700 гранітних сходинок веде від монастиря ущелиною круто вгору, крізь дві муровані арки — нижні «Ворота сповіді» і «Ворота віри». Там «правильний» паломник скине взуття, як колись Мойсей перед Богом, і босим подолає решту підйому. Ми ж дорогою Мойсея, навпаки, спускаємося, та й це дуже нелегко. Сходинки круті, їх так багато... Під кінець коліна тремтять від напруги. Але ось у долині вже видно твердиню православ'я.
Монастир святої Катерини
Віддаленість і високі гранітні мури впродовж півтора тисячоліття захищали — й захистили! — найдавніший християнський монастир із його найбагатшою в світі колекцією ікон і стародавніх манускриптів від пограбування та руйнацій, іконоборства та походів хрестоносців. Каплиця над коренем Неопалимої Купини з'явилася тут ще у 330 році стараннями святої Єлени, матері візантійського імператора Константина, але власне монастир датується VI століттям. Саме тоді, 530 року імператор Юстиніан І збудував храм Преображення, а для захисту від нескінченних нападів розмістив на території монастиря гарнізон та звів високі мури, перетворивши обитель на потужну фортецю.
За правдивим переказом, сам пророк Магомет обдарував синайських монахів своїм заступництвом, надавши їм охоронну грамоту. Нині в обителі зберігається лише її копія — оригінал вивезений у Стамбул одним із султанів-колекціонерів. Після завоювання Єгипту арабами у 640 році обитель лишилася тут єдиним осередком християнства. Але продовжувала розвиватись і збагачуватися за рахунок численних прочан, художників, письменників, VIР-гостей і, звичайно, туристів.
Монастир належить до так званої Синайської Архієпископії, підлеглої Вселенській Патріархії. Монахи, переважно греки, живуть за уставом святого Василя Великого. До їхніх обов'язків здавна входить і опікування багатющою бібліотекою, де зберігається понад 3 тисячі манускриптів, — другою за розмірами після Ватиканської.
Головна споруда комплексу — базиліка Преображення. її розкішний інтер'єр прикрашений різьбленим іконостасом XVII століття і численними давніми панікадилами й лампадами. Він просто перенасичений іконами та іншими реліквіями, головна з яких — мощі святої Катерини. На внутрішній стіні вівтаря мерехтить величезна мозаїка «Преображення», ровесниця храму. Правду кажучи, осягнути все це багатство не вдається — безперервний потік туристів підштовхує вперед. Якщо лишається час, можна відвідати музей «Свята ризниця» й оглянути унікальну колекцію предметів християнського мистецтва.
Територія монастиря — то заплутаний лабіринт подвір'їв, споруд різних стилів, віку та призначення, галерей, балконів і сходів. У двориках ховаються й невеличкі, але всесвітньо відомі святині — колодязь Мойсея та зелений кущ Неопалимої Купини, різновид чорної ожини, який росте тут тисячі років.
Ось і все. Небагато встигаєш за короткий час екскурсії. Хоча...
Після прощі її учасники буквально падали з ніг, але всі одностайно погодилися: «Я б ні на що не проміняв цього світанку». Сходження зачепило за живе. Вразив саме стан перебування «поза часом». Ми не просто чемно-байдужо оглянули біблійні місця, а відчули їх на своїй шкірі у прямому сенсі слова. Так, змерзли й втомилися, зате це був наш світанок, ми його заслужили. Таких емоцій, які викликав довгоочікуваний схід сонця над горами незвичайних обрисів, не домігся б від нас і найдосвідченіший гід там, унизу.
Синаю вдалося-таки, бодай трішечки, змінити щось у нас...
