Мандруючи південними околицями Тунісу, на межі з найвеличнішою пустелею світу Сахарою, я потрапив на невисоке плато в горах Матмата. Це випалені сонцем, висушені вітрами землі, де спочатку я не помітив жодних ознак життя: ні людини, ні тварини, ні птаха, ні навіть рослини. І як же здивувався, коли серед цього кам'яного бескеття раптом побачив дивне кладовище. Раз тут хтось помирає, значить, хтось і живе. Хто ці люди? Звідки взялися?
Блукаючи далі, я здійснив нові відкриття, що бентежили уяву. На одному зі схилів побачив... блакитного кольору двері, ніби навіщось приліплені до скелі. А згодом дістався глибокої та широкої ями, по периметру якої на різних рівнях вириті чудернацькі нори-печери. З однієї вийшла на світ Божий господиня.
Як з'ясувалося, тут живуть одні з найдавніших мешканців Північної Африки — бербери. До цього етносу відносять і тамазигтів, рифів, шлехів, туарегів, кабілів — загалом близько 10 мільйонів осіб у Мавританії, Марокко, Алжирі, Лівії, ОАЕ, Нігерії, Малі та Судані. У Тунісі берберів лише кілька тисяч.
Учені не мають однозначної відповіді, чому матматські бербери обрали для себе один із найменш сприятливих за природними умовами куточків і чому вони «пішли під землю». За однією з версій, віддалений від цивілізованих районів гірський масив привабив людей як чудова схованка від ворогів. За іншою, троглодитів привели у глибини суто меркантильні міркування: крейдяні породи Матматських гір дуже м'які, тому в них значно легше збудувати житло в землі, ніж на поверхні. До того ж вирита печера — схрон не лише від ворога, а й від тутешньої неймовірної спеки. У підземних лабіринтах протягом усього року температура тримається близько +25°С — майже як на всесвітньо відомих канарських і сейшельських курортах.
За враженнями багатьох мандрівників, у тому числі й моїми власними, побут троглодитів нагадує «життя на Місяці». Навколо селища — майже нічого живого: голі, вохряного кольору скелі та понурі, порожні, всіяні гострим камінням долини, дуже рідко прикрашені самотніми кволими пальмами та рештками вигорілої трави. Саме цей «інопланетний» пейзаж свого часу став декорацією для фільмів зі славнозвісних кіно-епопей — «Зоряні війни» Джорджа Лукаса та «Індіана Джонс» Стівена Спілберга.
Правда, інколи тут стається диво. Ранньої весни, коли небо ощасливить цю стражденну землю хоча б маленьким дощем, безживний край стає раєм. Схили гір і долини вмить укриваються неймовірної краси зеленим килимом із міріад квітів найрізноманітніших форм і відтінків. Однак це казкове царство барв і запахів живе недовго, його безжально знищує вогнедишне сахарське сонце — і насіння лежить у грунті до наступного благодатного дощу, який, можливо, випаде лише через роки.
Архітектурне ноу-хау матматських берберів — ось у чому. На схилі гори, яка здалася їм «симпатичною», люди копають величезні ями-кратери завглибшки й завширшки, як правило, метрів із десять. Водночас прокладають і пологий тунель, що сполучає кратер зі схилом гори. У стінах тунелю викопують приміщення для худоби, а в стінах великого колодязя-ями — доволі просторі кімнати. Ця основна «будівля» може мати два, три і навіть чотири поверхи. Троглодити іноді жартують, що живі у них мешкають під мертвими: кладовища, як я вже переконався, влаштовуються нагорі. Для сполучення між поверхами використовують пандуси або драбини з товстих мотузок, а на додачу — ще й отвори у підлозі верхніх поверхів. Дверей у «номерах», як правило, немає.
При всьому треба відзначити — бербери з великою старанністю дотримуються, настільки це можливо в їхніх умовах, законів чистоти й естетики. Внутрішнє подвір'я на дні кратерів (хауші) — добре виметене й доглянуте. У ньому люди якимось дивом вирощують розкішні пальми і багато квітів. Оздоблюють цей «вестибюль» керамічними виробами та берберськими прикрасами. Всі житлові кімнати акуратно вибілені. Над входом у багатьох намальовані риби, очі або "рука Фатьми» — щось схоже на зразок нашої підкови на щастя. Особливих проблем із меблями не існує, бо потреби берберів невеликі. Заглибини у стінах служать ліжками, а якщо господині знадобиться поличка чи ніша, їх легко викопає у стіні чоловік.
Усе було б добре, якби над спорудами матматів не висів дамоклів меч у вигляді... тих-таки дощів. Троглодити бояться їх дужче, ніж вогню. Адже під час сильних злив підземні домівки затоплює, їхні стіни обвалюються, вода виганяє сім'ї та худобу на поверхню. Саме така біда сталася в 60-ті роки, коли тут кілька тижнів безперервно дощило. Тоді практично всі підземні помешкання берберів матмата були знищені. Щоб допомогти постраждалим, уряд Тунісу виділив кошти і за короткий час неподалік від старого селища Матмата виросло нове, комфортне, з наземними будинками, електрикою та іншими вигодами. Були зведені школи, магазини й фельдшерські пункти. Частина мешканців пустелі спокусилася благами цивілізації й переїхала до будинків на поверхні, інші — поновили свої старі помешкання, а дехто поруч із новими наземними будинками вирив собі звичні печери. Зараз і в Старій, і в Новій Матматі можна нарахувати понад 700 «кратерів», у котрих, як і сотні років тому, живуть під землею кілька тисяч блакитнооких (дивна ознака берберів матмата), трохи консервативних, але сильних духом, працьовитих і мудрих людей. Вони серед небагатьох в Африці старанно бережуть свої стародавні культуру, мову і звичаї.
До мене бербери поставилися з великою повагою і гостинністю. Почастували місцевими стравами, розповіли про технологію копання підземних лабіринтів, ознайомили з роботою давніх ткацьких верстатів і пресів для витискання маслинової олії. А насамкінець улаштували зустріч із відомою далеко за межами поселень віщункою — майже сторічною бабусею Фатимою. В її чистому, добре вибіленому помешканні відчувалася приємна прохолода і благодатна аура. В кімнаті нічого зайвого: ліжко, столик, шафка з посудом, на підлозі — невеличкий килим, а на стінах — кілька фотографій. її родичі сказали — мовляв, якщо маєте бажання дізнатися своє майбутнє, бабуся за невелику винагороду може про нього розповісти. Не біда, що я не знаю берберської мови, перекладатиме праправнук Фатими, який вивчає у школі французьку.
Я не бажав знати свого майбутнього, а тому спитав стареньку, що чекає надалі на все людство. Поміркувавши, вона тихо мовила: «Люди, проживши на землі тисячі років, зробили дивовижні відкриття, створили неймовірно розумні машини, зуміли піднятися в небо, але так і не навчились або не захотіли жити за законом Божим: не нашкодь людині, звіру та землі; твори, будуй, а не руйнуй; живи розумом, а не пристрастями. Тому щасливого майбуття у людства я не бачу, воно швидко рухається до самознищення. Хоча, можливо, люди все ж зрозуміють, що життя їхнє на цій землі може стати раєм...».
